"Побачити світ навколо, випробувати на собі небезпеки, подолати їх, дивитися крізь стіни, бути ближче, знаходити один одного, відчувати. У цьому мета життя" - Девіз журналу Life.
Традиційно почну з невеликої передісторії;)
В серпні 2019 року я продав свій мотоцикл і став пішоходом, з цього приводу в мене були змішанні відчуття оскільки з одного боку я, нарешті, продав хоч і улюблений, але вже відживший своє мотоцикл а з іншого боку це було джерело і засіб для медитації, це такий вид діяльності, який допомагав зробити перезавантаження, перегрупуватись і отримати енергію для подальших перемог, розумію що трохи дивна філософія, але такий я знайшов для себе комфорт, бажаю кожному знайти свій.
Отож, безпосередньо перейдемо до самої мандрівки.
Зрозуміло, що довелося шукати новий мотоцикл, коштів особливо розгулятись не було, плюс все ускладнювалось щей тим, що мотосезон в самому розпалі, а отже і вибору дуже нема. Окрім всього, за пригон Honda Transalp 650 останніх років з-за кордону просили якісь наркоманські гроші. Тому було прийнято рішення обрати той варіант, який буде легколіквідним, після того як виконає свою місію. Мій вибір впав на Honda NC700X 2012 року, який ділки притягли з Японії. Мотоцикл, по відгуках, надійний, сучасний, з однією виключною зручністю, в нього є багажник))). Зпочатку це здається чудернацьким, але впродовж всієї подорожі я ним натішитись не міг.
Щодо підготовки, то тут особливих зусиль я не приклав, тому що досвід далеких мандрівок в мене є достатній, за плечима дві подорожі по 3000 км і 6000 км Європою, в режимі повної автономії, тобто проживання в наметах, харчування з пальника і ось це от все...:).
Так ся стало, що внутрішній туризм в Україні не особливо розвинутий (окрім побережжя і Карпат), пізніше я зрозумів чому, про це розповім далі. По суті, найбільше часу пішло на дослідження машруту, тобто а куди ж власне їхати, і це незважаючи на те, що заготовки маршрутів в мене вже були раніше. Наприклад, Язичницькі місця сили в Україні, та Мальовничі села України, які в результаті обидва були додані в маршрут "Мальовнича Україна", люблю знаєте чітко планувати. Отож, декілька днів я рив інтернет і в результаті зібрав список із сорока об'єктів, розмістив їх всіх на карті і проклав між ними маршрут у послідовному порадяку, таким чином отримавши дистанцію в майже 4000 км. Вийшло несподівано багато, але я посидів-подумав і такий, ай і грець з ним, один раз живемо...)
З речей практично нічого, змінна білизна, мило, ремкомплект для безкамерних покришок, ніж і кредитка
День 1
Почати вирішив зверху, доволі швидко дістався м. Рівне (а от дороги не дуже рівні), а там і до Клевані, вже на вході я помітив, що продавці сувенірів на прилавках мають репіленти від комарів, і я зрозумів, що в знаменитому Клеванському тунелі кохання довго не походиш...так і сталось, як тільки я в нього зайшов одразу налетіла хмара комарів, від якої довелося бігати по тунелю в прямому сенсі цього слова. Підсумок мій такий - Нічого особливого, місце на один раз.
Далі був Базальтовий кар'єр в однойменному селі. Наскільки він гарний настільки ж туди кепські дороги, проте я перепочив, пообідав, заспокоївся і порозглядав цю рукотворну красу, треба зганяти туди пожити кілька днів в наметі, вода там якраз годиться для купання. Це місце було б значно привабливішим, якби не стан доріг, заїжджати туди раджу з боку Костополя, там дороги дещо кращі.
Рівненську область я дуже люблю за безліч річок та озер практично в кожному селі, цей регіон міг би бути суперпривабливий для туризму, якби було по чому їздити...
На ночівлю зупинився в місті Новоград Волинську, яке схоже на тисячі таких самих міст в Україні, в основному це будинки з білої цегли магазини продуктів і нічого більше.
День 2
В подорожі звичний режим дня зміщується буквально з самого початку, ти психологічно налаштовуєшся на долання великих дистанцій, тому свідомість тягне в дорогу ще поки спиш, короче без пафосних слів, прокидався я о 5-6 ранку щодня, крім випадків, коли дорога давалась ну дуже складно і треба було відсипатись.
Отже, зранку став, зробив зарядку...жартую, не зробив, поснідав і рванув в дорогу.
Довго їхати не довелося, адже Коростишівський кар'єр був неподалік. Спочатку, я помилково заїхав в парк міста Коростишів, оскільки детально об'єкти я не вивчаю, щоб залишити трохи таємниці і здивування на момент зустрічі з очікуваним місцем (за рідким виключенням). Чогось особливого в тому парку я не знайшов, і вже хотів їхати геть, проте вирішив запитати в людей і вони розповіли, що найцікавіше знаходиться за 2 км від парку, тож я сів на мот, чкурнув туди і побачив ось що...
Місце надзвичайно затишне, я таких ще не бачив, немов мініатюрний стілець Троля (відоме туристичне місце в Норвегії), я приїхав рано і багато людей ще не було, проте ті що були стрибали з пятнадцятиметрової скелі у воду, виглядало ефектно, шкода що не вдалося зняти все на відео. Стрибати сам я засцикав, тому просто подивився як це роблять інші, нафоткав і подався в дорогу.
Далі, через корки на об'їздній (Карл!!!) Києва, чотири смуги в один бік, я звернув в бік Обухова, щоб дістатись Трипілля, селища, де було знайдено стоянки наших предків, місце знамените.
Проте чогось матеріально визначного там не було, як і в більшості знаменитих місць в Україні, таке підходить людям з розвиненою фантазією, які можуть сісти і науявляти собі, як мисливці тягли мамонтів з полювання а жінки кошики з ягодами і тд...я ж не належу до такого типу людей, тому налюбувавшись видом Дніпра, я вирушив до місця своєї "стоянки", не менш знаменитого міста - Переяслав Хмельницький. Через додаток Booking забронював номер в гостинному домі за 400 грн і став на ночівлю.
День 3
Цей день був меганасичений об'єктами і поганими дорогами і я радий, що цей відтинок припав на третій день а не, скажімо, восьмий, проте все по попорядку.
В Переяслава велика історія, це столиця Переяславського князівства, тут було укладено кабальну угоду з москалями і багато іншого, однак подивитись тут можна хіба на музей народної архітектури, накшталт львівського Шевченківського гаю. Єдине чим вони відрізняються це історичні періоди самих будиночків, та регіон походження. В Переяславі всі будинки датуються 19 - поч. 20 століття з центральної України. Крім того, музей стилізований під село з тих будинків, тобто, складається враження що гуляєш десь по акуратному хутірцю, прикольно. В самому музеї є ще музеї космонавтики, Хліба, Вишиванки...одразу згадую відоме телешоу "Тачку на прокачку" - Ми вмонтували тобі музеї в музей, щоб поки ти гуляєш музеєм ти міг насолоджуватись міні-музеями))). Козацька застава була зачинена, але я не сильно розчарувався з цього приводу.
Після, став на сніданок в придорожньому кафе і рушив до села Циблі неподалік. Колись в телевізорі йшла передача про найкращі села України, так от Циблі входили до списку, мене це зацікавило і я вирішив подивитись а що ж там такого особливого. Приїхавши туди мені одразу кинулось в очі те, що вулиці чисті, дороги рівні, всюди вказівники вулиць, будинки мешканців акуратні і доглянуті. Загалом склалось враження, що люди в цьому селі живуть забезпечено. І тут до мене дійшло, я ж то проїжджав безкрайні поля пшениці та інших культур, тому зрозуміло, що добре живе той, хто добре працює, навіть на одній з вулиці я бачив як в подвір'ї розвантажували фуру з зерном. Центральна вулиця має декілька магазинчиків з широким, як для села, асортиментом. Прикупив води і поїхав до Дніпра. Вже здалека мені відкрився потрясний вид на широченний дід Дніпро, трохи часу пішло, щоб знайти зручний підїзд до води і вуаля, я вперше в житті купаюсь у Дніпрі.
Місцевий підказав мені оглядовий майданчик, я не прогадав коли прислухався до нього, бо звідти мені відкрився один з найкращих видів за всю поїздку.
Вдосталь намилувавшись цією безмежною красою, я неохотно поїхав далі. Наступний поінт це квінтесенція всього українського - могила нашого кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка в Каневі. Сама дорога до нього була теж мальовничою. Навколо цього місця збудували цілий комплекс, зі зручними парковками та місцями відпочинку, все як у Європі. Після підйому по сходах, був дуже доречним фонтан з питною водою. А ось і сама могила з фантастичним видом на Дніпро.
Трохи посидівши, я помітив неподалік два величезних дуба, на табличці під ними було сказано, що їх висадили родичі Кобзаря в його честь. Тож я позбирав жолуді навколо, щоб і собі десь посадити дубки з такого знаменитого місця.
Решту дня я вже їхав на вольових, оскільки дороги були погані, так-сяк дістався Тясмянського каньйону, місце де залюбки можна покупатись, але на це в мене вже не було часу, адже попереду ще довга дорога і багато зупинок, тоді я ще не знав наскільки ху****ю буде та дорога.
І тут почалося, найгірші дороги, які я коли-небудь зустрічав. Вони були погані на будь який смак і з любого аспекту: просто ями, ями з хвилями і напливами (їдеш як по пральній дошці, тебе без зупину тріпає). Але найпідступнішими були ремонтовані клаптики дороги, коли ти думаєш "ну ось, нарешті, пекло закінчилось", розганяєшся а тут на на**й, обрив і ями розміром з колесо мотоцикла. Тоді мені в голову прийшло дві думки, перша це те що цей відрізок дороги спроектував сам Люцифер, щоб людиська продавали йому душі за можливість доїхати додому і друга це огида від того, що десь сидить регіональний чинуша, який відповідає з цю дорогу і нічорта не робить, окрім як набиває собі кишені. Думаю розумієте який настрій в мене був решту дня, вже нічого не хотілось, тільки стати на ночівлю в готель. Проте подорозі ще були Холодний Яр з Дубом Максима Залізняка, там Суботів з Чигирином.
Швиденько оглянув древній дуб Залізняка (Провідник постання Коліївщини) і посидівши на зручних лавках біля нього я побіг до мотоцикла, щоб ще до заходу сонця стати на ночівлю (наївний).
Суботівська усипальниця Богдана Хмельницього була нажаль вже зачинена, а Чигирин я відвідав лише проїздом.
Доречі, я отетерів наскільки ж мальовничі простори Холодного Яру, наче в у фільмі Володар Перстнів, проте кляті дороги не давали сповна насолодитись видами.
В додачу мотоцикл так розтріпало на ямах, що розкрутилась плюсова клема на акумуляторі через те що злетіло кріплення акумулятора, тому мотоцикл викинув Чек і почав глохнути, але тоді я цього не знав і мені прийшли в голову думки, що ось і приїхав ти Денис. Якось мимоволі я почав придумувати кризис план, як ночуватиму в цій глуші, розполювати вогонь в лісі і тд. проте, якось з горем пополам таки допхався до Кременчука. Приїжджаю я значить до заброньованого готелю в 23:00 а там нікого, давай дзвонити, і тут мене втішили, що сталась помилка номерів нема, бла-бла-бла...короче спасіба-пажалуста-пащол нафіг😄. Ситуація виглядала наступним чином, я втомлений, злий, на вулиці ніч, навколо ходять жужики і косо дивляться на мене))Але, на то це і є мандрівка, щоб випробовувати тебе на міцність, тому я взяв яйця в кулак і поїхав до готелю Дніпровські зорі, де благополучно поселився і впав спати.
День 4
Епопея з "фантастичними" дорогами продовжується, хоча я і став помічати, що вони покращувались після того як я покинув Черкаську область. Переїзд від Кременчука до Запорізької Січі на острові Хортиця був доволі трудозатратним, але пепередній день мене настільки загартував, що навіть сильна спека мене не сколихнула, а купання в Дніпрі з Хортиці і геть збалансувало мій стан.
Як ми всі знаємо з історії, Січ була повністю зруйнована і розграбована за наказом любительниці коней - Катерини ІІ. Тому, все що ви побачите зараз. це відновлені та стилізовані декорації за описами з минулого. Рекомендую начитатись про те місце і про визвольну боротьбу козацтва, періоду Хмельницького перш ніж їхати на Січ, інакше особливого враження вона не складе. А місце дійсно епохальне для українців.
Далі довгий переїзд до найпівденнішої точки мого маршруту Кам'яної могили та села Кирилівка. До першої я доїхав вже під завісу дня, охоронці неохотно мене впустили і попросили швидко все оглянути, бо їх вже чекає вдома вечеря. Ще на вході, здалека я помітив на каменях людину і питаю так от же там ще хтось є, на що один з охоронців відповідає "А, та то йоги" і махнув рукою, типу та що з них візьмеш, тож космонавти)).
Біля самої могили слідкуйте що у вас під ногами, усюди є таблички з попередженням про отруйних змій. Часу на оглядини в мене було не багато, тож я почав бігом все фоткати і знімати на відео. Вилізаю я значить на гору і бачу дівчину-йога, яка медитує, тож я відійшов подалі, щоб не заваджати. Аж раптом вона каже "а я знала що ти прийдеш...". Як виявилось вона мандрує мало не автостопом і не мала чим виїхати звідти до Мелітополя, тому я повівся на маніпуляцію, тому я зробив добре діло і погодився її підвезти.
Вже вночі я таки доїхав до села Кирилівка, де і залишився на два дні, щоб перевести дух і набратись сил для подальшої подорожі. Всім рекомендую відпочивати саме на Федотовій косі, там чистіше море і обмаль людей, тільки так можна насолодитись морем і відчути сповна його романтику.
День 6
Не знаю чому, проте Кирилівка просто завалена відпочиваючими, людей неймовірна кількість і це під час епідемії, тому з одного боку я був навіть радий виїхати далі в дорогу.
А попереду на мене чекало випробування поганими дорогами Херсонщини...Нащастя тривало це не довго і я таки приїхав до Асканії Нової. Якщо резюмувати, то це місце втратило свою привабливість від того, що адміністрація закрила можливість сафарі для туристів, без нього це просто зоопарк на трійку...
Наступним місцем були Херсонські гори в селі Станіслав, а ось це вже топ-1 в моєму списку даної мандрівки, чимось нагадало мені Бакоту, схожі кручі та велика вода, фантастика.
Решту дня я витратив на проїзд через Миколаїв до міста Южне в Одеській області, де і заночував.
День 7
Южне запам'яталось мені компактністю та акуратністю, все вигладає досить цивілізовано, головний вхід до набережної чистий та доглянутий, помітив також багато новобудов.
Думаю близькість до Одеси дається в знаки, так як було чутно багато української мови, а саме галицького діалекту. Взагалі, за всю подорож я змінив свою укорінену думку про те, що більшість українців розмовляють російською. Хоч і суржиком, проте усюди мова, це відкриття для мене було надзвичайно приємним. Також, 90% російськомовних, коли звертався до них українською - відповідали також українською👍.
Виїхавши з Южного я постав перед вибором, заїжджати в Одесу, чи об'їжджати її по кільцевій і рушати прямо до Білгород Дністровського. Зваживши всі За і Проти я прийняв рішення залишити Одесу до наступних мандрівок, адже це панянка знана і має що показати тож вимагає неквапливого поводження, іншими словами ганяти по одеських корках з язиком на бороді я не хотів...😉
Дорога до Білгорода, а саме до Аккерманської фортеці мене приємно здивувала хорошим станом, проте вона було однополосною і через інтенсивний потік, в місцях кільцевих розв'язок утворювались кілометрові корки, які я успішно оминав на мотоциклі.
Таким чином, мало помало я дістався фортеці і очманів від її масштабів, стало зрозуміло чому за всю історію її захоплювали лише двічі. В ній можна було розмістити величезний гарнізон. Такий гарнізон в обороні і за такими стінами практично неможливо здолати. Можу сказати те що Аккерманську фортецю абсолютно справедливо віднесли до Семи Чудес України. Всім рекомендую її відвідати.
фото з мережі
День 8
Як то кажуть, добре поїздив - треба і добре відпочити (це я так кажу). Порадившись з мотобратвою у всеукраїнському чаті для мотомандрівників, я обрав місцем для відпочинку село Курортне, де залишився на 2 дні, про що ані трохи не пошкодував згодом.
Унікальний захід до моря у вигляді велитенської кручі, при бажанні можна пройтись пляжем і дійти до місця, де людей зовсім нема а після 17:00 сонце заходить за кручу і утворється природна тінь, яка особливо доречна у супер спекотні дні.
Проте я настільки звик до динаміки, що сидіти на одному місці мені набридло буквально на наступний день і я вже з нетерпінням очікував продовження. Разом з тим я розумів, що екватор поїздки вже позаду, а разом з ним і найцікавіші об'єкти. Це таке неписане правило мандрівки, що під кінець тебе вже дуже важко чимось здивувати. Якби в той день мені попався клеванський тунель то я би плюнув в писок тому, хто мені порадив туди поїхати, тобто собі😜.
День 9
Набравшись знову сил, я швидко профігарив трасою Одеса-Київ до самої Умані, це був просто бальзам на душу. Після такого прохвату я зрозумів, що більше, в цій подорожі, я не хочу кепських доріг навіть бачити.
В Умані я очікував відвідати парк Софіївка та могилу Цадека Нахмана, до якої кожного року з'їжджаються сотні хасидів.
Парк дійсно масштабний (180 га), я навіть трохи заблукав в ньому шукаючи саме той вихід під, яким залишив свій мотоцикл. Захоплення викликає той факт, що цей парк був подарунком коханій дружині грецького походження Софії від багатія Станіслава Потоцького. Весь парк оформлений в стилі грецької міфології, яку я дуже люблю, тому впродовж прогулянки я зустрічав відомих мені персонажів. Раджу всім до вівдвідин.
Щодо наступного пункту, то мені нічого добавити, приїхавши до нього я побачив міні-Ізраєль і відчув якусь неприємну атмосферу, все це викликало бажання пошвидше вшитись звідти геть, що я і зробив.
До заходу сонця залишалось ще багато часу, тож я вирішив відвідати ще одне місце, яке було радше запасним у моєму списку - палац Потоцьких в Тульчині. Дивіться фото.
Подивилися? Так от знайте, що більше там дивитись нема на що, всередині голо і босо...Не вартувало тих кілометрів поганими дорогами.
Тож я сердитий рушив до Вінниці на ночівлю. Комусь може здатись, що в мене виникало забагато негативних емоцій в цій подорожі. Проте повірте, що така мандрівка незважаючи на всю її зовнішню привабливість та романтику є заняттям не з легких, і бурчати до самого себе, це як частина подорожі, від цього в якійсь мірі навіть веселіше і стає легше. В мандрівці з'явились свої фразочки і прізвиська, фури на трасах я називав "коровами", буси - "жирдяями", за їхню повільну їзду, а коли якась консерва тошнила 80км\год по однополосці з суцільною лінією розмежування то я подумки казав "Ти їдеш чи ти среш, ти або їдь нормально або зупинись і вибіжи в кущі"😁.
У вечері того дня я зрозумів, що вже хочу додому. Проте відклав прийняття цього рішення до наступного дня і очищеної голови.
День 10. Заключний
Як ви вже зрозуміли по заголовку, я таки прийняв рішення їхати додому. Поясню чому, по маршруту далі мене очікувала лише Бакота і озеро Синевір. Вгадайте по яких дорогах туди треба було їхати, правильно, по тих самих що проектував Люцифер...На Бакоті я вже був, 4 роки тому, причому ночував еталонно, на виступі скелі з багаттям і наметом, під зорями.
А Синевир, напевно, гарний, проте він мені поруч, ще встигну до нього катнутись, може навіть в цьому сезоні.
Підбиваючи підсумки хочу підкреслити ще раз, до найкращих місць в Україні завжди ведуть найгірші дороги, це факт з яким я особисто зіштовхнувся і поки ті дороги не зроблять доти і туризму внутрішнього в нас не буде, та історією свого краю так само цікавитись не будуть.
Трохи статистики
За спиною 3582км
30 відвіданих об'єктів
145 літрів спаленої бензини
2 моря
14 областей
І безліч вражень.
Мій Топ-5
1. Херсонські гори в Станіславі
2. Вид на Дніпро в селі Циблі, Київська область
3. Коростишівський кар'єр
4. Холодний Яр
5. Федотова коса в селищі Кирилівка.
Мандруйте Україною незважаючи нінащо!
Мої попередні подорожі:
- Австрійська авантюра (Австрія - 3000 км)
- Бонджорно тур (Італія, Щвейцарія, Австрія - 6000км)
